Одеса. Тролейбус номер 7. Сидимо з сином Назаром, говоримо про щось своє.
Аж раптом чую:
-Молодой чєловєк. Ізвінітє. Я нє понял. Ви шо к малому на украінском обращаєтєсь? - питає чоловік, якому на вигляд за сімдесят.
Відповідаю коротко:
-Звичайно!
-То-то я нє могу разобрать…
-Ну то я ж до нього звертаюся, а не до вас. Він розуміє.
Пауза. Відвертається:
-Ви посмотрітє, что дєлаєтся. Двєсті с лішнім лєт здєсь бил русскій, а тєпєрь - вот ето нєпонятноє, - говорить той самий чоловік жінці, якій на вигляд також за сімдесят.
-Ну так государство же тєпєрь другоє. І дєнь Соборності у ніх сєгодня, как раз, - відповідає жінка.
-Да нє смєшитє мєня. Так і хочєтся спросіть: “Протів кого “соборімся”? Ето нє государство, а нєдоразумєніє. Раньше всє боялісь Москви, потому бил і достаток, і порядок. А тєпєрь ніщєта.
Варто було б, звісно, вже і втрутитися, але ж цікаво, що далі.
-Ето точно. Пєрспєктів тут нікакіх.
-Да нє то слово. У нас билі гарантії. Ми знали, что нє будєм бєз єди, что імєєм будущєє. Государство о нас заботілось. Да я в Москву лєтал просто на виходниє. Многіє тєпєрь так могут? Ну хоть пусть в свой Кієв…
-Куда там? Люді тєпєрь просто сводят конци с концамі.
-Вот-вот. Вся зарплата на комуналку пойдьо, і нє хватіт. - Вот моя внучка в Нідерландах, в Амстердамє живьот. Закончілі “Шаг” с мужем, і поєхалі. Так там нє оні платят за елєктріку, а государство ім доплачіваєт за ізлішкі. Вот ето жизнь: всєго достаточно, ім, как мнє кажется, уже і хотєть-то нєчєго.
-Да. Ето, конєчно, впєчатляєт.
-Ну а что: раз нашу страну развалілі, надо іскать другую. Здєсь болото. Єго лучше просто кінуть.
-Да, відімо, ви прави.
Все. Тепер треба щось говорити. Говорю:
-Перепрошую, а чому ваша онучка поїхала до Амстердама?
-Ну і вопрос. Там работи много, зарплати большиє, жизнь сама по сєбє намного лучше.
-А чому було не поїхати, скажімо, до Москви, чи Петербурга. Бо вас послухати, то рай на землі там, а не в Амстердамі.
Пауза.
-Ви провокатор, да?
-Я? Ні, звичайно. Навпаки, провокативно звучить те, що говорите ви.
-Я нє жєлаю с вамі нічєго обсуждать.
-Чому?
-Єслі б нє такіє, как ви, ми б і жилі сєйчас в другий странє.
-Приблизно в такій, як Північна Корея, так?
-Всьо, я сказал, хватіт.
-Ну ви ж тут не командир.
-Випустітє мєня…
Пішов.
