Зазвичай, перебуваючи біля моря, я не чую, що говорять сторонні люди. Шум хвиль, а якщо поряд мої, то й наші розмови, глушать слова інших.
Але цього разу дещо почув дуже чітко. Хлопець і дівчина перебували буквально в двох метрах від мене.
Цитую:
“- Слушай, нє говорі со мной по-укрАінскі, ладно? – Промовляє дівчина.
– Чому? – Питає хлопець.
– Мнє ето нє нравітся.
– Ну я так прівик.
– Я тєбє уже всьо сказала: “мнє ето нє нравітся”.
– Ну ладно…”
Звісно, подробиць не знаю, але уява малює таке:
Приїхав парубок з умовної Черкащини до “найкращого міста”, “жемчужини у моря”, так би мовити, з наміром осісти тут надовго, а може й назавжди, зустрів дівчину (напевно, суто по-людськи й непогану, просто “русскую”), яка сподобалася, запросив на побачення… і активізував процес трансформації власної ідентичності.
Отак от великі українські міста і працюють “машинами”, що переробляють українців на…
